Вони не летять - стоять, немов тіні мрій, підняті лише на 50 метрів. Але і цього вистачає, аби побачити місто зовсім іншим. Угорі - тиша, не чути гніву, лише вітер і легкий трепет у грудях. Звідти Київ здається спокійним, навіть ніжним, ніби дихає повільніше. Люди знімають селфі, ловлять усмішки, роблять вигляд, що все гаразд.

Та якби ж то можна було й далі - не лише на 50 метрів угору, а за обрій: туди, де ще не було війни й втоми. У Тбілісі, де пахне хачапурі й виноград, у Кіото, де тіні кленів лягають на воду. Летіти - аби знайти себе справжнього. Але поки - мохіто, кулі, і Київ, що все ще тримається за небо.

Поки я в очікуванні вильоту, гортаю стрічку новин - а там знову палає. Не в переносному, а в цілком тропічному сенсі. Камбоджа і Таїланд - здавалося б, рай для бекпекерів і інстаграмних будд - почали новий виток старого конфлікту. Знову той самий храм Преах Віхеар - кілька сотень квадратних метрів священної кам’яної полеміки, що стоїть на скелі, як пам’ятник людській впертості. Повідомляють: лінія кордону перекрита, військові приведені в бойову готовність, пролунали перші постріли, обидві сторони звинувачують одна одну в провокаціях, але кожна вважає, що "все буде по-мирному, як завжди". Тільки місцеві рибалки з озера Тонлесап вже готують човни для "тимчасової еміграції".

Це вже не просто дипломатія на рівні кокосів - це справжнє політичне джу-джитсу. Іронічно, що ще недавно цей храм пропонували включити до списку об'єктів світової духовної медіації, проводили спільні ритуали і навіть продавали комбіновані квитки "тайський схід + камбоджійський захід" з дегустацією святої води. Проте між спільними чаюваннями й обстрілами - одна ніч на гарячому прикордонному посту. І знову туристи у готелях питають: чи можна сьогодні поїхати "до того храму, що на горі", а консьєржі, вже змирившись з долею, відповідають: "Спробуйте завтра, якщо ще буде завтра".

Колись же між Таїландом і Камбоджею можна було не лише посперечатись про старовину, а й політати на повітряних шарах - повільно, красиво, з виглядом на джунглі, де все ще шуміли мавпи, а не вибухи. І навіть після початку цих прикордонних терок місцеві контрабандисти продовжували креативити: до останнього часу вони перебрасывали сигарети й ювелірку через кордон дронами, з точністю до метра. Ось що значить регіон з фантазією - де війна, там і винахідливість, де кордон, там і комерція. Можливо, це і є постпостмодерн - коли навіть війна працює по графіку доставки.

Пам’ять має вагу. І її треба зберегти.

Навіть якщо все зітреться - хай залишиться архів. Наші тексти, наші голоси, наші меми, теги, історії й забуті аватарки. Ми не просимо багато - лише трохи на резервне копіювання.

Бекап - це не просто технічна штука. Це ковдра пам’яті, яку ми натягуємо на майбутнє. Навіть якщо зараз усе лежить на #infinityfree, то щоби не зникнути з інтернету як цигарковий дим із провінційного балкона, треба ще трохи ресурсу. Сим-карта #KYIVSTAR - аби тримати пінг, пару мілісекунд на хмарному сервері - щоби роздавати статичні сторінки ботам і краулерам, і мінімальний річний тариф - 1\$ на місяць, тобто 12\$ за рік. Плюс ще 75 гривень щомісяця на зв'язок. Разом: десь як вечір в кіно без попкорну. Але з сенсом.

Приймаю донати на це діло - https://ebi.te.ua/gfcjhchgj#donate

І ще - кожному, хто підтримає, я вишлю сувенір. Більше ніж просто дрібничка - це сувенір тайських збройних сил, привезений із провінції Районг, із самого краю, де ще чути війну - між Камбоджею й Таїландом, між реальністю й легендою. Це не продається в кіосках - тільки для своїх.

Бо хто, як не ми, зробить собі цифрову могилу з музикою й графіті?

Наступне FULL MOON PARTY - не просто календарна дата. Це портал. І хоча нас не пускають через офіційні КПП, повітря лишається відкритим. Ще. Бо навіть повітря - ресурс. А ресурси, як відомо, приватизуються першими.

Наразі в "Мапі маршрутів" оновлено координати точок зльоту. Деякі - зашифровані. Інші - маскуються під зупинки маршруток. У когось - дах старого технікуму, у когось - поле, де в дитинстві запускали китайські ліхтарики. Головне - не локація, а намір. Немає квитків, немає вхідного контролю. Є тільки фраза в чаті: "На висоту?"

Новачків попереджають: не обіцяйте нікому повернення. Цей досвід - як змінити ОС на щось ще не протестоване, але необхідне. Можна зависнути. Можна перезапуститись. А можна нарешті зрозуміти, чому в гідропоніці росте краще, ніж на відкритому ґрунті - бо там немає зайвого шуму. Лиш код, вода, світло. І пам’ять, яку ми переносимо з собою в кожному .zip-файлі.

До речі, нова добірка вже на серваку. Серед іншого - старі лого, демо-сцени, ескізи для нереалізованих проєктів, скинуті з Nokia 6680, скани блокнотів і аудіо з перших вечорів у Пущі-Водиці. Архів росте. Бо кожен має що додати - навіть якщо це лише скрін з Messenger, де хтось писав: "Я на точці. Починайте без мене".

Для синхронізації - канал залишається відкритим з 23:00 до 04:00. Передача йде через старий IRC-шлюз, маскування - під апдейт прошивки. Пароль - перший рядок з мантри, що звучала на попередньому сльоті. Якщо пам’ятаєш - ти свій. Якщо ні - вчитись плисти доведеться вже в повітрі.

А поки - робіть бекапи. Не тому, що щось загрожує. А тому, що майбутнє вже почалося, і воно забирає з собою лише те, що ми встигли зберегти.

І не забувайте: наступний сльот - не про втечу. Він про повернення. У собі.

> Сезон відкрито.
> Синій кит підтверджує.
> 🗺 Координати в метаданих.
> 🕯 Пам’ять збережено.

Поруч заселились іноземці - десь два десятки. Здавалося, викупили все, але ні: вдень зникали, а ввечері лежали біля води, дивились на захід, слухали музику. З ними були дівчата - наші й не наші. Не столичні. Більше схожі на "Одесу" - татуювання, блиск, трохи втоми. Ескортниці, тарілочниці, ті, хто просто пливе за течією. Але шуму від них не було. Не араби, не інуси. Ці - білі, тихі, розслаблені. Говорили англійською, простою, без пафосу - Simple English. Ніби всі пройшли ті самі курси виживання для транзитних: без складних часів, без зайвих слів. Лише дія. Лише сенс. Сьогодні без Simple English - нікуди. Це вже не просто мова. Це код доступу. Маркер «свій» у світі, де складні речі треба казати просто. І швидко.

Сьогодні - 1 серпня 2025. Літо вдалося: гаряче, подекуди з димом, подекуди з дронами. Для нас, хто читає це українською, найгірше - війна. Вона не стихла. Просто стала звуком фону.

Ми всі бачили сквер ім. І. Франка. Протести, танці, матча без пінки, пінка без кави. Стрім у PhantomHub, обговорення в QbitForum, жарти в Observer.Chat. Ніби інсталяція, але болить по-справжньому.

Там, у темряві даркнету - наш AI & LM interesting. Без понтів, без аватарок. Лише код, мовчання і розум. Ми вивчаємо машини, щоб краще зрозуміти себе.

Simple English - вже не мова. Це пароль. І якщо ти дочитав сюди - ти з нами.

Full Moon Party на носу, а тут вірус. Stratus. Легке слово, важка думка. Полтавські лікарі кажуть - не страшніше за інші штами, але росте, мов трава після грози. Вчора його було 7%, сьогодні - майже чверть світу. І поки в містах рахують температури, у прибережних дворах лежать ті ж іноземці - білі, тихі, із Simple English у кишені. П’ють з пляшок, слухають щось старе. І ніхто не знає, чи цей вірус ловить набережні, чи набережні ловлять його.

Full Moon Party в Одесі - а ми з Кривого Рогу Нічний виїзд, у багажнику рюкзаки, термос і хтось заховав дрон. Кажуть, будуть і повітряні кулі, хоча місцеві сміються: "Вдень Одеса як Монако, а вночі як Афганістан". На Приморському вже натягують гірлянди, але вітер з моря такий, що чайки летять боком. Nike - не бренд, а людина, прислав відео: хвилі б’ють у пірс, наче хтось на репетиції апокаліпсису. Там, у кадрі, кілька туристів у білих худі п’ють сидр із пляшки, поруч музикант настроює гітару, і ніхто не поспішає. Кажуть, що вночі все засяє, і кулі таки злетять - на прив’язі, але ж злетять. А поки ми просто йдемо вулицями, що пахнуть кавою і пилом, і ловимо себе на думці: може, цього разу ми приїхали не за видовищем, а щоб перевірити, чи ще є місто, яке тримає форму навіть під повним місяцем.

Nimbus. Ще один вірус у колекції літа. Горло ріже, як скло, але місто живе за розкладом. На набережній готуються до вечірки під повний місяць — світло, музика, люди в білому п’ють сидр. У парку повітроплавці розмотують канати й перевіряють пальники. Хтось кашляє в черзі за кавою, хтось сміється на вітрі. І здається, що небо й далі важливіше за будь-який штам.