Привет, друзья!

Последний раз мы встречались оффлайн в 2019 году, в самом центре Киева. А потом - ковид, война, переезды… С тех пор - только виртуальное общение и совместная поддержка нашего общего проекта.

На сегодняшний день в нашем виртуальном хозяйстве - доменные имена и виртуальный сервер... В прошлом году нам удалось оплатить его работу благодаря PayPal и купонам Google, которые покрыли около 60% расходов. В этом году к середине августа нужно снова собрать 99,9 USD - это годовая оплата за сервер и деньги на интернет от KyivStar (напомню, раньше мы платили 600 грн за полгода по тарифу для GPS-трекеров). Сейчас оплачиваем дорогой тариф с интернетом, хотя пока его не используем, но на днях всё же хотим подключить для трансляции со скрытой камеры.

Что будет, если не оплатим виртуальный сервер?

Основные сайты, конечно, перенесём на бесплатный HTML-хостинг. Но при этом можем потерять важные данные: старые архивы, редкие видео, графику, материалы - всё, что годами аккумулировалось в нашем `DOCS`. Там, напомню, есть и видеоматериалы про воздухоплавателей, и записи из Паттайи, и многое другое.

Если вдруг основные домены пропадут, то наше виртуальное хозяйство всё равно продолжит функционировать, хоть и в упрощённом виде. У нас есть запасные домены, в том числе технический - из набора непонятных букв и цифр. Краулеры и боты будут обслуживать контент, как умеют, - но это уже история для знатоков старого HTML, кто когда-то правил руками таблицы и фреймы.

В той же папке `DOCS` мы продолжим размещать архивы, базы данных, блокчейны и всё остальное, что связано с нашим виртуальным проектом. В каком-то виде - он продолжит жить. Пусть и на «воздушном шаре».

Если хотите - могу прямо сейчас поделиться заметками про воздухоплавателей. Накопилось немало интересного.

Не стоит забывать и о наших ботах в Telegram. Они - не просто игрушка, а рабочий инструмент, нужный для пользы общего дела: напоминания, рассылки, автоматическая проверка источников, сбор данных. Всё это работает по расписанию, в режиме 24/7, и зависит от стабильной работы виртуального сервера.

Услуги виртуального сервера считаются почасово, а точнее - по миллисекундам. Каждая активность бота, каждый запрос или сообщение - это вычислительное время, за которое нужно платить. Поэтому регулярная оплата - это не просто «поддержать проект», это буквально - дать ботам дышать и работать.

В наше время уже привычно обмениваться важной и оперативной информацией именно в Telegram. Это касается и текущих событий, и более специфических вопросов - например, о пересечении границ после 22 февраля 2022 года. В том числе - белорусско-украинской границы, где обсуждаются как классические маршруты, так и более экзотические, включая пересечение по воздуху… На воздушном шаре.

Да, звучит как фантастика. Но в нашем проекте реальность всегда соседствовала с воображением - и даже самые невероятные маршруты рано или поздно находят своих первопроходцев.

Продолжение следует.

Следите за публикациями, заглядывайте в папку `DOCS`, не забывайте подписываться на наши Telegram-боты и каналы. Всё это - часть живого проекта, который продолжает развиваться, вопреки всему.

Крч,
\Пиночет420

Пиночет420 писал(а): ↑Ср июл 02, 2025 10:35 amПродолжение следует.

Раз уж зашла речь о воздушных шарах, пришло время немного приоткрыть архивы.

В папке `DOCS`, которую мы аккуратно переносим с сервера на сервер уже много лет, есть целый раздел, посвящённый воздухоплаванию. Там - уникальные материалы: видео с GoPro, треки GPS, кадры с высоты в 700 метров, рассказы участников полётов, когда не было войны, и единственным риском считалась приземлиться на поле с кукурузой.

Когда-то мы даже всерьёз обсуждали маршрут «по воздуху»: а можно ли пересечь границу на шаре? Теоретически - можно. Практически - нет, но тоже можно. Слишком много «если», и каждый из них - длиной в допрос. Но разговоры были. И кто знает, может, когда-нибудь кто-то напишет об этом небольшой рассказ. Скажем так, с воображаемым героем. И почти настоящим GPS-треком.

А пока - продолжим собирать архивы, дышать вычислительным временем, оплачивать виртуальный хостинг и кормить наших Telegram-ботов, чтобы они жили в облаке, как те самые шары - подвешенные между небом и землёй.

Спасибо всем, кто помог. Проект жив. Продолжаем поднимать его в воздух.

Крч,
\Пиночет420

Иногда мы сами удивляемся, насколько далеко зашла эта тема. Были попытки воссоздать маршрут по старым логам GPS, буквально «вышить» траектории полётов на карту вручную - с ошибками, с потерями сигнала, но всё равно это выглядело красиво. Словно древняя вышивка, только не по ткани, а по небу. И да, чтобы попасть на одно из таких мероприятий, нужно не просто быть «в теме», но и знать пароль. Его не выкладывают открыто. Его не шепчут в лифтах. Его иногда можно найти только в подписях к архивным фотографиям. Последний известный код был: синий кит из островов морских ежей и зелёных черепашек. Без него – ты просто зритель, и то, если повезёт.

Тем временем, пока одни обсуждают, как забронировать корзину с утренним вылетом, другие всерьёз интересуются, кто стоит за этим движением. Псевдодокументальная легенда? Возможно. Но это не отменяет факта, что по ночам, особенно в полнолуние, в одних и тех же точках собираются люди. Кто-то приезжает с телескопами, кто-то - с биноклями, а кто-то просто приносит термосы и молчит. Слёты воздухоплавателей - это не фестиваль, не концерт и не реконструкция. Это что-то среднее между уединённой прогулкой и инструктажем на тему «что делать, если шар не взлетел, но тебя уже ищут». Всё это, конечно, по закону. Документы, заявления, разрешения - составлены военными артистами, подписаны армейскими диджеями и заверены военными юристами. Без шуток.

Но есть и важное предупреждение. Если вы по старой памяти не отключили приложение "Резерв+", знайте: в активном режиме оно может "продать" вашу геолокацию прямиком в государственные дата-центры. Где бы вы ни находились - на девятом этаже, под водой или на границе с туманной реальностью - координаты будут отмечены. Всё, как в программе "Флюгер", которую официально вроде бы в некоторых странах заблокировали, но «отголоски» её работы иногда прорываются в логах. Организаторы не несут ответственности за траекторию ветра, перемещение облаков и общую психоэмоциональную ситуацию в мире. Мы здесь только за шар - в прямом и переносном смысле. Всё остальное зависит от давления. Атмосферного, конечно же.

Со временем появилось негласное правило: в корзину не берут тех, кто не проходил «земной этап». Это вроде как экзамен, только вместо билетов - мешки с песком, а вместо оценки - твоя реакция на неожиданный хлопок горелки в полной тишине. Всё серьёзно. У кого не выдерживают нервы - идут на кухню варить кофе для экипажа. Остальные остаются. Они становятся частью нематериального экипажа, записанного не в протоколах, а в тех самых папках `DOCS`, что по привычке шифруются и пересылаются по ретро-мессенджерам. Иногда - в формате Word 2003. Иногда - на кассетах VHS, просто для стиля. Кто в теме - тот поймёт.

Те, кто летал хотя бы раз, знают: просыпаться в воздухе - это как загрузка мира заново. Плавная, с шипением баллона и шумом ветра в наушниках. И рядом с тобой не голограмма, не голос в Zoom, а реальный человек с лицом, уставшим от неба. И ты знаешь: если вдруг начнётся дождь, или шар пойдёт ниже, или тебя «подсветит» Резерв+ - вы будете принимать решения молча, потому что всё уже давно обсудили до старта. В воздухе нет времени спорить. В воздухе даже паника звучит как шутка. А шутка - это почти как пароль: с ней ты или свой, или сразу на землю.

Наконец, стоит пояснить, почему на такие мероприятия не берут случайных людей. Потому что здесь нет случайных маршрутов. Даже если кажется, что всё это хаос - координаты давно утверждены, просто в другой системе. Ветер читают, как старые карты Таро, и каждый манёвр - это не акт вандализма, а акт навигации по беспокойной реальности. Поэтому если вы решитесь попасть на встречу - не спрашивайте впрямую. Просто зайдите в обсуждение старого фото с корзиной на фоне Луны и напишите: «Сезон открыт?» Если вам ответят эмодзи с синим китом из островов морских ежей и зелёных черепашек - вы приняты. Но помните: теперь вы часть траектории. И назад - только по ветру.

Попри всі бурі, що накривають наш інформаційний простір, повітроплавання - досі серед найінтимніших форм опору реальності. І не лише як хобі чи ескапізм, а як форма тиші в епоху безперервного галасу. Минуле повнолуння підтвердило цю тезу: сльот повітроплавців відбувся, нехай і з форс-мажорами. Були ті, хто зумів злетіти. Були ті, кого вітер виніс за межі буденного - бодай на годину. А були й ті, хто не зміг перетнути кордон, бо країна-терорист саме того вечора вирішила влаштувати комбіновану атаку: дрони, ракети, психоз. Зліт перенесли. Частину маршрутів згорнули. І деякі екіпажі, скажімо делікатно, залишилися «в підвішеному стані». У прямому і переносному сенсі. Усі претензії - в страхову. Бо саме там вам пояснять, що політ в умовах постапокаліптичного пейзажу - це вже не розвага, а ризикований перформанс.

Проте сама традиція не зникла. Навпаки - викристалізувалася. Тепер це не просто екскурсія в небо, а цілий ритуал, що межує з сакральним. Львівські інтелігенти вже жартують, що сучасний фільварок - це не маєток на пагорбі, а кошик на висоті, з якого видно тріщини цивілізації. І не важливо, де ви стартуєте - на Дніпрянських луках чи серед волинських туманів - важливо, з ким і навіщо. Повітроплавство перетворилося на новий тип соціального контракту: без прямих запитань, без декларацій. Тут спілкуються короткими фразами, уникають імен і полюбляють говорити натяками. Бо не завжди зрозуміло, хто в кошику - романтик чи волонтер з гуманітаркою, або ж просто людина, якій набрид TikTok.

Не дивно, що з кожним днем з’являється дедалі більше охочих «вийти з обігу» саме в такий спосіб. Повітряна тиша вабить більше, ніж мовчання в соцмережах. Тема актуальна, бо вона про довіру. Про відсутність сценарію. Про гідність у дрібницях. І про те, що навіть у час, коли фіскальні дрони літають над головами, а месенджери зливають геодані в псевдодержавні хмари - завжди знайдеться той, хто напише: «Сезон відкрито?» І тоді синій кит знову з’явиться у коментарях. А це, як відомо, більше, ніж просто емодзі. Це маршрут. Це знак. Це пароль до нової реальності, де єдиний закон - вітер.

День рибалки - це коли не лише спінінги тремтять у вранішній росі, а й повітряні кулі здіймаються над лісовими плесами, випрошуючи дозвіл у неба. Попри воєнний стан, комендантські обмеження та загрозу обстрілів, в окремих регіонах цей день таки святкують. Без гучних анонсів, без прямих трансляцій. Тихо. Наче змова між тими, хто досі вміє слухати тишу. Цьогоріч, у повітряній мапі святкувань, зафіксовано кілька невеликих злетів - над притихлими ставками Полісся, поблизу прикордонних фільварків, і навіть зі схрону на березі старого русла Південного Бугу. Якщо не лунала тривога, якщо синоптики обіцяли кілька годин «повітряної тиші», - кулі вирушали. Повільно, але впевнено. Плавно покидали територію України, залишаючи за собою шлейф із жартів, бажань і крихітних листівок із написом: «Тут ще живуть».

Самі учасники небесного рейву - строкаті постаті з подертими капелюхами, стробоскопами в очах і старими авіаційними куртками, у яких більше кишень, ніж планів. Хтось із них ще вчора був у Торецьку, хтось волонтерив на логістиці біля Куп’янська, а сьогодні вже регулює висоту польоту над старими дачними масивами. Атмосфера - змішана: трохи ностальгії, трохи відчаю, але більше за все - чуття спільності. У повітрі не потребують маніфестів. Там не носять прапорів, але іноді запускають їх як знак. У деяких екіпажів навіть є «повітряна мапа свободи» - список місць, де не стріляли, принаймні тиждень. Де є шанс, що птахи летять, а не падають. Що дитина може спати в кошику, а не ховатися в коридорі. І що комендантська година - це, умовно, «на землі».

Увечері повітроплавці повертаються. Не всі. Деякі зависають над межею - між вітром і контролем, між обов’язком і правом на мрію. День рибалки закінчується не тостом, а сигналом у супутниковому мессенджері: «Приземлилися. Все добре». Бо тепер рибалка - це не лише про рибу. Це про тишу, яку можна піймати. І тримати. Наче останню нормальну річ у цьому сезоні.

Минулого повного місяця ваш покірний слуга - воєнкор зі схильністю до екзистенційних метафор - вирішив змінити топографію буднів і подався на гроверську виставку, неподалік траси на Київ. Захід виявився не просто ярмарком чи сільською гульбою, а радше концентрованим слоєм нової реальності: з солдатами на узбіччі, UN-івськими лексусами з антенами більшими, ніж на телевежі в Хмельницькому, і перевірками, що більше скидались на малу прикордонну пригоду. Щоби потрапити на територію сльоту, слід пройти два патрулі, де кожен твій крок зчитується як пароль. Особливо цікавий момент - короткий відрізок дороги, де йдеш поруч із солдатами. Вони мовчать. Ти мовчиш. Але всі все розуміють.

Сама подія, треба віддати належне, організована з шиком по-бойовому. На місці був представник місцевої громади (чоловік у кепці з логотипом колишнього агрокомбінату), делегат від ОВА (у нього все написано на жилеті), бригада швидкої, дві пожежні машини, терраріум із ящірками й гадюками, і, звісно, повітряна куля - прив’язана до каната, мов метафора нашої свободи: підіймається, але не відлітає. В добру погоду можна було злетіти метрів на сто, побачити лінії окопів, поля, які ніхто не засівав уже два сезони, і вгадати вдалині контури табору з військовополоненими. Справді, не кожен гровер має такий бекграунд. Поруч - невеликий hand made базарчик, де продавали або свій антикваріат, або китайську сувенірку. Деякі речі - відверто чудернацькі: глиняні коти з вінками, свічки з медовиком всередині, кулони, схожі на уламки снарядів. Біля сцени - намет із хештегом #мікродозинг, навколо - аромати CBD і трансмузика, що звучала, як заколисування для нервової системи.

Після 20:00 небо зіпсувалося - тучі з’їли обрій, здійнявся вітер, і повітряну кулю наказали опустити. Люди розсипались: хто до стоянки, хто під військові тенти, які відкрили солдати - з тим самим мовчазним спокоєм, що й на патрулях. Частина залишилася танцювати просто під зливою - без парасолі, без плану. Хтось розпалив чай на сухому спирті, інші обіймались під навісами, мов би то був не ярмарок у прифронтовій зоні, а якийсь молодіжний фест в селі Шепіт. Але ні - це була саме наша дійсність. З тремтячими прапорцями, з волонтерами, які вже не розрізняють будні й вихідні, з повітрям, яке пахне одночасно палаючою травою й канабісом. І всі ми в тому повітрі зависли - ніби та сама куля на тросі. Не впасти. Не злетіти. Але точно знати: ми ще є.